Заснована Біла Церква 1032 року великим князем київським Ярославом Мудрим.

У 1960 роках почався бурхливий розвиток міста, результати якого у відда­леному майбутньому не усвідомлювалися його ініціаторами. Та й сьогодні од­нозначну оцінку зробити неможливо. Це справа історії.

Перше поселення на його території зареєстроване з VI століття, що підтвер­дили розкопки, проведені 1978 року на Палієвій горі. З річкою Рось пов'язу­ють походження назви Русь, а пізніше - Росії. Перша згадка про Русь відно­ситься до середини того ж VI ст. Відомий історик В. Мавродін в праці про по­ходження Київської Русі пише, що це найменування зустрічається в двох зна­ченнях. В широкому сенсі ним позначалися  всі землі підвладні Києву - "ма­тері городів руських", а у вужчому, давнішому Руссю називалася лише область середнього Подніпров'я - територія у вигляді трикутника, основою якого було Поросся, тобто власна річка Рось, а вершиною - Київ. Що дало назву цій місце­вості? Чи етнонім "роси" племені, яке проживало тут, чи гідронім річок Рось, Росава і т. і.? Найвірогідніше останнє. Адже найчастіше, чому є безліч прикладів, назва місцевості ставала позначенням племен і народів. Так, поляни, які про­живали на Київщині, назвалися від полів, що на них була багата їх племінна територія; древляни - від лісів (дерев).

Попередником Білої Церкви був Юр'їв (від християнського імені Ярослава Мудрого), який за Літописом руським "літа 1032 почав ставити гради по Росі" для оборони від кочівників, наїзди яких неодноразово спустошували Русь. Цим він продовжив справу свого батька Володимира Великого. "Володимир зо­рав, Ярослав засіяв, а ми пожинаємо плоди", - говорить літописець.

Де ж був Юр'їв? Питання до недавнього часу не мало однозначної відповіді. В різних джерелах були здогади про розташування Юр'єва в селі Райгород не­подалік Ольшаниці, в селі Насташка Рокитнянського району, в урочищі Пожарня недалеко від села Матюші і навіть далеко від Росі в селі Єрчики на Сквирщині, а ще, що більш логічно, на Палієвій горі. До 950-річного ювілею Білої Церкви не було людини, яка б з певністю сказала, де знаходився попередник міста-ювіляра. Інститут археології України в 1970-х роках категорично стверджував у відповідь на запит білоцерківців, що Юр'їв не має генетичного зв'язку з Білою Церк­вою", тобто Юр'їв - одне поселення, а Біла Церква - зовсім інше, на 300 років молодше.

Чим же мотивували, що Юр'їв не попередник, не прародитель Білої Церк­ви? Було кілька логічних, ба – й історичних фактів, які нібито підтверджували цю думку. В Райгороді поблизу Ольшаниці є старовинне городище, про яке народне передання говорило як про центр домонгольського князівства, стольний город з багатьма церквами. В Юр'їві їх було сім. В той час давні городища і передання, аналогічні наведеним вище, в інших місцях лівобережжя Росі, до яких старовинний Юр'їв міг бути приурочений, були відсутні. Однак літописні свідчення 1142 року про нього як про удільний княжий город, та історичні джерела як про кафедру єпископа Пороського свідчать на користь того, що Юр'їв міг бути на Замковій горі над Россю.

Незважаючи на твердження Інституту археології України, що Біла Церква не є спадкоємицею Юр'єва, міське керівництво було переконане в зворотно­му. Це була не тільки інтуїція, а й роками всотувана думка, що визріла на підставі різних джерел. Тому заговорили про ювілей міста - його 950-річчя. Та одного бажання офіційно визнати цю дату не досить. Потрібне підтвердження офіцій­них організацій або розкопки.

Заслужений архітектор України В. Гнезділов порекомендував звернутися до нашої землячки родом з Чернігівщини, академіка, історика М. Нечкіної. На той час вона хворіла, та її помічник, дізнавшись про суть питання, порекомен­дував звернутися з офіційним запитом. Відповідь була позитивна: Біла Церк­ва - це колишній Юр'їв. Але Москва добре, а розкопки - краще.

В жовтні 1978 року поступила пропозиція про створення Біло­церківської експедиції Інституту археології АН УРСР. Цього керівництво міста й любителі історії чекали з нетерпінням. Зацікав­леність в роботі експедиції була викликана й тим, що раніше археологічних розкопок на території міста фактично не провадилося, в усякому разі їх було мало. Багатовікові сторінки "підземної книги" прочитані не були ні спеціалі­стами археологами, ні жодним з любителів, хіба за винятком випадкових зна­хідок при будівництві мосту через Рось в кінці 1950-х років. Трохи раніше роз­копки робилися на Палієвій та Замковій горах. Знахідки на Палієвій горі, що на території дендрозаповідника "Олександрія", з'ясували, що там було горо­дище діаметром в плані 55 метрів. На горі виявили також культурний шар двох епох: VІ-VІІ та ХІІ-ХІІІ ст. ст., знайшли рештки

ранньослов’янського житла. Але це не був Юр'їв. Більш результативними були розкопки на Замковій горі, але й вони не давали достатніх підстав для визначення дати народження Юр'єва.

Місто знову звернулося до Інституту археології з проханням пошукати но­вих доказів. У 1980 році на Замковій заклали кілька шурфів. Удача не відвер­нулося від археологів. Мов сторінки якоїсь дивовижної книжки, перегортали вони шар за шаром, прочитуючи розповідь про історію гори. Чим глибше йшли археологи, тим ближче підходили до початків життя на ній. Найрезультативн­іший був розкоп на південно-східній частині гори між будівлею костелу і бере­гом Росі. Спочатку знайшли рештки будівель ХVІІ-ХVІІІ ст., потім - двох госпо­дарств ХІІ-ХІІІ ст. Виявили багато решток дрібних предметів-неоцінених свідків культури того періоду. Мабуть, найважливіша знахідка - рештки трьох давнь­оруських жител ХІІ-ХІІІ ст. зрубної конструкції, які неодноразово горіли і віднов­лювалися. Останню з них спеціалісти відносять до татаро-монгольського на­шестя. Щоправда, залишаючи право на відступ, додають: "можливо".

У висновках довідки, яку інститут видав місту, говориться: "данні розкопок дозволяють локалізувати давньоруський город Юр'їв в районі сучасної Зам­кової гори і вказують на заснування міста в першій половині XI століття". Зам­кова гора розкрила свою головну таємницю!

Завідувач відділу польових досліджень, оглянувши місце робіт, не міг при­ховати радості: "Скільки знахідок! Це він, Юр'їв. Хто б міг подумати, що він зберігся під рештками фортеці ХVІІ-ХVІІІ століть?!"

Велика заслуга в розкритті цієї таємниці належить безпосередньому кері­вникові розкопок  Р. Орлову. 28 листопада 1980 року в місцевій газеті була над­рукована його стаття "Давньоруське місто Юр'їв знайдене". З неї тисячі горо­дян ознайомилися з такою важливою історичною подією. Як тут не згадати вислів відомого археолога М. Арциховського: "писемні джерела наростають повільно... Археологія навпаки за двадцять-тридцять років подвоює свої дже­рела, і притому основні. Воно й зрозуміло: ці джерела практично невичерпні. Ніщо в історії не щезає безслідно. Історичні явища можуть не залишити сліду ні в архівах, ні в літописі, але слід завжди залишається в землі, і справа архе­ологів його знайти".

Знайдений такий слід і в розкопках на Замковій горі. Назва Юр'їв проісну­вала до цілковитого зруйнування його монголо-татарами, якими він був спа­лений. Все, що можна було, - зруйноване, що можна спалити - спалене. Купа руїн на Замковій горі, попелища...

Довгі роки не було активного життя на колишній твердині, яка виконувала , роль замка на південній брамі Київської Русі. Після цього на початку XIV сто­ліття з'явилося нове поселення на Росі, з новою назвою, яку дала церква, яка раніше стояла на Замковій горі, тоді ще Ярославовій. Що ж це за церква була? Думки щодо цього розбігаються.

В журналі "Київська старовина" написане буквально таке, упевнене, беза­пеляційне і цілком конкретне: "церква ця була складена з березових колод, на яких була необідрана біла береза (так у автора - В. Ф.), древня кора". Отже, є думка, що після хрещення Русі в Юр'їві була збудована невелика церква з не­обтесаних березових колод. Похилевич (1864р.) пише, що "удари половців, нашестя монголів, міжусобиці князів і нарешті наїзди татар стерли на порох давній Юр'їв. Навіть ім'я його зникло з пам'яті жителів, які знову з'явилися тут. Тільки біліючі руїни кам'яної церкви, на думку одного вельмишановного опи­сувача Білої Церкви, кафедри єпископів Пороських, дали назву давньому Юр'єву". Автор підкреслює, що руїни саме кам'яної церкви стали приводом до нової назви поселення, а не березової, як пишуть інші автори.

Є ще одна версія, скоріш за все легенда, про походження назви міста. Так би мовити, фольклорний варіант. Ніби в районі с. Шкарівка в яру жила вдова Матвія Білого, розбійничого отамана. Біла тримала сот сім розбійників, її ра­зом з ватагою взяли в полон з награбованим добром. Розбійників примусили будувати фортецю, а за рахунок здобутого скарбу спорудили тут церкву, яку назвали "церквою Білого", що потім трансформувалося в Білу Церквицю. Цей матеріал взятий з "Київської старовини", т. IX, з  "розповідей старих людей про старі переміни", а саме з розповіді прапорщика Бучинського.

Іншої думки про походження назви міста притримується Р. Орлов, архео­лог. Він вважає, що назва поселення на Ярославовій горі і його передмістя з'явилося в зв'язку з рештками руїн (як бачимо, рештки церкви грають роль і в цьому разі) "білої церкви", тобто єпископської, клір якої складався з "білого" духовенства, відмінного від "чорного", монастирського. Що ж, прийнятне і таке тлумачення. Можливо, воно найбільш вірогідне. Та якщо ще взяти до уваги, що воно належить не простому любителеві історії, а археологові, який провів розкопки на Замковій горі, один з перших виявив фундамент церкви.

В результаті розкопок 1980-х років в західній частині Замкової гори знай­дені великі валуни - явні рештки фундаментів церкви, на жаль, частково зруй­новані при будівництві музею. Подальші дослідження їх Інститутом археології показали, що дата закладання їх збігається в часі з гаданим періодом будів­ництва тієї загадкової церкви. Варто лише подивитися на потужність спору­ди, щоб переконатися: під дерев'яну церкву такі фундаменти навряд чи стали б закладати. Та й нехарактерна береза як будівельний матеріал для нашого регіону. Серед фундаментів знайдені також останки старовинних захоронень, зроблених тут набагато раніше закладення фундаментів.

Похилевич пише, що колишній служитель Преображенської церкви спра­ведливо вважав, що рештки церкви (отже, рештки фундаменту колись були на поверхні стародавнього поселення) були тим самим стародавнім фунда­ментом, про який згадується в люстрації 1612 року, і на якому в XVII ст. польські коменданти білоцерківської фортеці "зважили можливим влаштувати латинську каплицю, на якій уже в цьому сторіччі графом Браницьким спорудженні чудовий костел". І далі: "це може стверджувати, що для головної церкви ста­родавнього Юр'єва князі і єпископи не могли б вибрати іншого місця, яке дорівнювалося цьому за красою краєвидів і за його височінню, як навмисне для храму Божого призначеною". І все ж це не так. Церква стояла західніше нинішнього костелу, на місці так само відповідному храму Божому між пам'ятним знаком Ярославу Мудрому і будівлею музею.

Частина фундаментів, які збереглися, була ретельно законсервована і за­сипана до "кращих часів". Залишається додати, що з часом їх треба розкри­ти. І стати їм чудовою експозицію. Ще цікавіша ідея єпископа Серафима відбу­дувати перший юр'ївський храм.

Після цього періоду матеріалів про містечко з'являється дуже мало аж до будівництва тут замку.

Засновником замку в 1550 році був воєвода Пронський. Причому замок спочатку був збудований "на живу нитку", тому через двадцять років другий воєвода Василь Острозький звертається до короля Сигізмунда Августа з до­несенням про його поганий стан і попереджує, що якщо буде якийсь напад, замок його не витримає. В незадовільному стані був вал. В кількох місцях він обвалився, його чотири башти підгнили й стояли невкриті. Гармат залишило­ся тільки три, а малі, яких було до шестидесяти, несправні. Попередження зіграло свою роль, і на початку тридцятих років XVII ст. замок був перебудова­ний. Відновлені земляний вал, башти, частокіл, дубові брами з бійницями тощо. Одні з брам були в'їздними, другі потайні, а всього - четверо. Сліди валу збе­реглися до 1882 року. Про них пише

М. Костомаров – найважливіші рештки старовини в містечку Біла Цер­ква - це сліди валу, які вказують на існування там замку". І далі: "сліди найкра­ще помітні з боку р. Рось".

Є деякі дані про місто 1769 року. На горі розміщувався сильно укріплений замок, в якому були єзуїтський монастир, руїни церкви, які давали привід для розміркувань про її походження і роль у найменуванні міста, каплиця, пороховий склад, міське казначей­ство, старостинський двір, дев'ять будинків, дві комірчини для арештантів, конюшня й каретня, приміщення для писаря, який провадив справи про надходження доходів. Навколо замку було передмістя з тридцятьма житловими будинками, в яких мешкали вартові. На горі були й інші споруди. Напівдугою її опоясував рів. Південна частина замку захищалася річкою. Місто для Речі Посполитої було прикордонним.

Як же виглядало містечко на картах 1769 року? Замок так само обведений валом. Границі його йшли від р. Рось, впадаючи в неї на сході за нинішньою греблею, на заході - в межах вулиць Логинова й Гетьманської, на півночі проходячи орієнтовно по вулиці Шевченка. Орієнтиром північної границі була й вулиця Підвальна, про що говорить і її назва, яка означає "розташована під валом". Посилаючись на "Київську старовину" (1884 р., т. IX) можна описати місцеположення рову: "Рів фортечний ішов від р. Рось, починаючи між садибами доктора Познанського і Баранової (де вони?), огинаючи графські конюшні (місце, відведене тепер під театр і кав'ярню "Казка") і церков­ний майдан (нині Соборний), спускаючись до р. Рось за м'ясними рядами". Останні були на Базарному майдані, там де вул. Млинова (Гагаріна) примикає до проспекту кн. Володимира. Трохи на схід була дерев'яна гребля, нижче по течії з нею сусідили три млини. Вони були знесені при будівництві на кошти Браницьких нової, капітальної греблі, а замість трьох з'явився один млин, змурований з місцевого матеріалу - великих гранітних каменів з вкрап­ленням цегли в дверних і віконних отворах.

В межах валу в місті було п'ять церков. Одна з них збереглася донині, і це найстаріша нині в місті - Микільська. Поруч з нею трохи на схід був монастир на місці якого значно пізніше збудували млин і житлові будинки.

Майже біля річки на Заріччі стояли ще дві церкви - Троїцька і Покровська Потім на цьому місці збудували нову церкву Марії Магдалини. Була в зарічній частині напроти Замкової гори в районі нинішньої вулиці Дружби іще одна церква, слідів якої не залишилося. Там, де зараз будівля школи мистецтв №1 по вулиці 50-річчя Перемоги, біля підніжжя Замкової гори також була церква. Згодом тут постав будинок коменданта фортеці, а пізніше Браницькі збудували Зимовий палац.

В 1795 році замок за наказом Катерини II був зруйнований. Цариця побоювалася перетворення його в фортецю польських магнатів. Адміністративним центром, щоб не утискати приватних прав Браницьких, був визначений Васильків.

Інтенсивно розвиватися й забудовуватися Біла Церква почала лише на початку XVII століття. Для тогочасної планіровочної структури характерні три умовних концентричних півкруга. Перший з них, центральне ядро міста, - безпосередньо замок. Другий (за описами - "другий острог") облягав замок. Тут був уже рів, вал, дві башти, одна з яких була проїжджою. Третій півкруг або "великий острог" - власне, місто, був місцем мешкання, ремесла й торгівлі. Він також був зміцнений валом з палісадом і вісьмома баштами, в тому числі чотирма проїжджими (очевидно з Таращанського, Київського й Сквирського напрямів) та ровом.

Усі три півкруги прилягали до р. Рось, і їх південна частина на крутих скель­них берегах, певне, не потребувала серйозних і складних укріплень, крім ви­ходів до води. Роль її полягала в іншому: забезпечити вільний огляд правобе­режних територій.

Поступово мінялися спосіб життя городян і їх трудова діяльність. Привілля Білоцерківського степу, в основі якого була пойма р. Роток (назва Протока - неправильна спроба осмислити первісну) і р. Узин, давало можливість займатися скотарством і хліборобством, а тому садибна забудова з часом поширилася за границі "зовнішнього півкруга", за межі міських укріплень. З'явився Поділ або Нижнє місто. Було це у XVIII ст.

Назви вулиць красномовно говорять про тогочасну промислову й ремісницьку діяльність городян: Млинова, Кузнечна, Смолярна, Пекарська тощо. В Білій Церкві в той період з'явилася "мала промисловість": цегельні, завод сільськогосподарського реманенту, миловарні, свічкові заводи, чинбарні, млини, гільзова й тютюнова фабрики і т. ін. Працювали на них від 10 до 100 чоловік, але це вже був початок промислового розвитку міста.

Значною подією в культурному житті міста стало переведення сюди з Вінниці гімназії, яку розмістили в частині будівель нинішнього аграрного уні­верситету, що збереглися досі.

Містечко розвивалося. З'явилися капітальні житлові, культові, торгові та інші споруди. Новий базарний майдан з Торговими рядами забудовується по прямокутному периметру. До нашого часу збереглася більшість будівель в його західній частині. Рішенням виконавчого комітету міськради вони оголошені пам'ятками архітектури місцевого значення, чим примножене багатство місто­будівного минулого, його історичної інфраструктури.

Деякий час в Білій Церкві проживав П. Лебединцев. В автобіографії він пише: "Проїжджій людині ця старовинна козача твердиня не могла видатися чимось іншим як польсько-руським містечком. Пам'ятників, слідів поперед­нього життя не залишилося жодних. Де була, за переданням, перша церква, там пишається тепер костел. (Зараз доведено, що не там: церква стояла на 50-80 метрів західніше ). На місці другої православної церкви красується панський палац (Зимовий палац), від замку, який багато разів перебудовувався, ледь видніються залишки валів і ровів... Картину довершували, з одного боку, незлічені багатства, розкіш, пишнота, насолода без міри, спокій і неробство без кінця, і з другого боку - похилені хати, засмаглі обличчя і руки, і вічна, нескінченна праця".

Коли було запропоновано організувати училище грамотності, П. Лебединцев вирішив дізнатися про думку щодо цього у місцевих панів. Один сказав:! "Навіщо їх навчати? Краще, коли мужик дурний". І все ж училище грамотності було відкрите в церковній квартирі священика, яка належала Преображенському соборові. Священик був удівцем, мешкав в одній половині будинку, а дві незайняті кімнати були відведені під училище. Там, по вулиці Млиновій (Гагаріна) №19 має бути меморіальна дошка на честь першої української школи міста. Всього 17 учнів прийшли в неї. Потім їх стало понад п'ятдесят. Почалися заняття в цій школі 24 листопада 1859 року. Утримувалася вона за рахунок селян, які погодилися з цією метою додати по 20 копійок сріблом на кожне відро  горілки, яку вони одержували з "пітєйної контори", що на рік становило до 500 рублів сріблом. Нагадаємо, що жителів у місті на той час разом з дітьми було близько 20 тисяч.

Потім було відкрито ще дві школи: 15 грудня в приході церкви Марії Магдалини на Заріччі і 17 грудня на Ротку. З лютого відкрилася школа в "Олександрії" в економському будинку, куди прийшло 22 хлопчики і 7 дівчаток. Дівчатка в школі - нове явище в селянському побуті.

В кінці 1860 року в чотирьох школах завдяки місцевому духівництву за про­позицією високопреосвященного митрополита Ісидора навчалося 95 учнів.

П. Лебединцев був київським кафедральним протоєреєм і 1851 року рукоположений в священики Преображенської церкви, а також призначений за­коновчителем Білоцерківської гімназії. Був він людиною не тільки оригінальне мислячою, а прогресивною, гуманною, яка критично оцінювала обстановку, що склалася на той час.

Границі містечка розширювалися, центральне ядро ущільнювалося, око­лиці забудовувалися присадибним житловим фондом. Зростав промисловий потенціал, чому сприяло будівництво в 1876 році залізниці Фастів - Знам'ян­ка і спорудження в місті залізничної станції. Збудовано вокзал, зруйнований за останньої війни. Новий побудовано західніше першого.

Складно розмірковувати про планіровочну структуру того періоду, але певну продуманість містобудівних вирішень, основні композиційні принци­пи забудови простежити можна. Одна з них - напрям на Київ, друга - на Сквиру. В місці їх перетину, в усякому разі в цьому районі, - торговий майдан з гостинним двором і кількома ярмарками на рік з продажем сільськогоспо­дарських товарів. Ярмарки були в усіх сусідніх містах, але вартість товарів говорила про перевагу білоцерківського: привіз сквирського становив 20 рублів сріблом, фастівського - 149 рублів, білоцерківського - 192,5 рублів. З однієї сторони частина нових вулиць підпорядковувалася цим напрямам, чим визначилася регулярна забудова їх, з другого боку вона залишалася ха­отичною.

Три споруди творили силует містечка того періоду: вдало розміщений на панівній висоті костел, Преображенський собор і церква Марії Магдалини в зарічній частині. Певною мірою напрям деяких вулиць був пов'язаний з розк­риттям перспектив на ці будівлі.

Протягом століть православна церква була місцем, де вкладав свою пра­цю й талант народ, де проявлялися національні і загальнолюдські цінності. Багато понять народу вироблені на релігійному рівні розуміння долі людини і долей людських. Віками церква, храм, монастир були єдиним місцем, де люди прилучалися до мистецтва, була б це сама архітектура будівлі, чи проповідь, живопис, музика і т.д. Храм поставав перед людьми і архітектурою, яка про­пагувала християнські ідеали, й творінням праці й таланту будівничого, а та­кож живописця й композитора. В десятках тисяч церков звучали для народу хори, заміняючи мало - чи й зовсім недоступні для мільйонів віруючих театри.

Монастирі були єдиним місцем, де людина могла, забезпечена усім необ­хідним, займатися наукою. Монастирі відігравали роль не тільки релігійних центрів, а й свого роду наукових, куди незрідка заїздили і для молитви, і го­ловне, за порадою, бо тільки там були найграмотніші і найбільш знаючі співвітчизники.

На початку XVIII століття відбувається інтенсивне заселення міста, в якому до того, в 1615 році, було лише 600 домів. І в цей час до Білої Церкви вперше приєднуються передмістя Роток і Заріччя. Соціально-економічний розвиток України в другій половині XVIII - на початку XIX століть значно вплинув на зміну умов суспільства, а також викликав необхідність будівництва різних громадсь­ких, торгових, лікувальних та інших споруд. Це викликало пошуки архітектур­них вирішень, і невипадково деякі зодчі звернулися до спадщини минулого, зокрема до римської античності, яка містила в собі великий набір схем і форм, народження яких багато в чому пов'язане з такими ж потребами. Особливо багато прийомів дали культові споруди. Наше місто не виняток з правил, а лише наочне підтвердження їх.

В другому залі місцевого краєзнавчого музею вивішена карта міста 1858 року, виконана незнаним землеміром Чековим(пізніше я подам дану карту на сайті). Багато відвідувачів прохо­дять мимо неї, на звертаючи уваги. Даремне. Вона дає багато інформаційних даних про місто, точніше - містечко за статусом того часу.

Границі його на заході - "земля фільварка Голендерського" (звідси й назва урочища Голендерня) по нинішній вулиці Новосельській, на півдні - по вулицях Піщана, Таращанська. Части­на районної лікарні - панська садиба. На сході містечко закінчувалося випас­ним панським лугом і Томилівським лісом. На виїзді в сторону Узина Ротецька частина закінчувалася цвинтарем, де зараз палац культури. Там, де зараз жит­лові райони №3, 4 і 4а, було урочище Крушень. Безслідно щезло воно з на­ших карт, навіть натяку нема. Збереглася лише частина його за Одеською до­рогою. Був і невеликий хутір там, де зараз новий завод "Сільмаш". Йде зміна поколінь, а з нею і зміна призначення чи використання земель.

Північна границя пролягала по Сухому Яру, вулиці Брестській, вулиці Олександрійській, забудованій на той час з північної сторони від вулиці Сломчинського до Січневого прориву. Район Січневого прориву збудований на місці лісу - продовження вікової діброви парку. Коли він був знищений? Значна частина його вирубана під час війни 1941-45 рр.

В північній частині містечка, напроти парку, був невеликий хутірець, на якому, напевне, проживала прислуга Браницьких. Забудова була від Літнього палацу до кінця парку з протилежної його (частини) сторони. Було там всього до тридцяти садиб. Безпосередньо проти Літнього палацу розміщувався господарчий двір Браницьких.

Цікаво, що границі передмість Заріччя і Роток з того часу майже не змінилися, з'явилися лише нові вулиці за рахунок ущільнення забудови. Майже 140 років не мінялися границі Заріччя до початку будівництва там двох нових житлових районів.

Була в містечку, може, й "система обслуговування" жителів. На карті можна знайти лазарет, три хлібних магазини, будинки лікаря й стрілка, "питєйну контору", пральні, конюшні, волосну управу, культові споруди, гімназію, медоварні, чотири цвинтарі, пивоварний завод, млини, свічкову фабрику тощо.

Карта 1858 року підтвердила наявність культової споруди в зарічній частині на землях фільварку Голендерського. На ній вказані п'ять будівель, середі яких за умовними позначеннями є "церква". Це, можливо, був монастир. Розміщався він на правому березі Росі напроти "Руїн"(на території нинішнього санаторію “Дубрава”). В 1995 році археологами - аматорами при матеріальній підтримці єпископа Серафима на цьому місті проведені розкопки, які виявили залишки культової споруди. Припинені через брак коштів, сподіваємося, тимчасово, розкопки привідкрили таємничі сторінки історії. На замовлення єпархії проектується спорудити тут ще одну церкву.

В місті було багато кладовищ. В центральній частині - православне, польське, єврейське (там, де зараз стадіон "Трудові резерви"), німецьке і зарічанське. На Заріччі був і другий цвинтар, що лежав трохи південніше церкви Марії Магдалини. Жили в той час в місті селяни, службовці і панство. Шкода, на карті нема найменування вулиць.

Цікаві дані про місто в довідковій книжці "Весь південно-західний край" за 1906 рік. Дворів було 4231. Мешканці головним чином займалися землероб­ством, торгівлею, відхожими промислами. Землі було 11511 десятин, і роз­поділялася вона так: 3771 належала поміщикам, 194-церкві, 7546-селянам. Було багато лікарень, але невеличких. Найбільша, що належала Браницьким, мала 44 ліжка, єврейська - 24, приймальний покій чавунно-ливарного заводу В. Менцеля - 1 прийом, станції Біла Церква - 2 прийоми, лікарня Червоного Хреста - 1 прийом. Промисловість представлена заводом землеробських машин, який випускав продукції на 86 тисяч рублів при кількості працюючих 115 чоловік, ватною фабрикою з чотирма робітниками, яка виробляла 480 пудів вати на 5 тисяч рублів. Була гільзова фабрика, цегельні, чинбарні, ковбасні, олійниці тощо.

Забудова міста - процес, який має тільки початок, а кінця йому немає. Це означає, що на кожному етапі забудови повинні враховуватися попередні фак­ти й фактори з урахуванням змін в соціальній потребі населення, братися до уваги зростаючі (а може, й навпаки) можливості будівельних організацій.

За радянського періоду почалася індустріалізація міста. Завод Менцеля реконструйований під трактороремонтний, організовано ряд підприємств хар­чової й легкої промисловості: маслозавод, птахо- і м'ясокомбінати, меблева, швейна і взуттєва фабрики тощо. Всі вони саме "організовувалися", а не бу­дувалися, бо пристосовувалися існуючі будівлі.

Місто стало значним культурним центром Київщини. В ньому з'явилися сільськогосподарські інститут і технікум, багатий історико-краєзнавчий музей на Замковій горі, драматичний театр, перетворено на заповідник АН УРСР парк "Олександрію".

Повоєнного часу був у Білій Церкві інститут іноземних мов, займаючи бу­динок по вул. Б. Хмельницького, в якому тепер будинок творчості профтеху­чилищ. Втратили цей навчальний заклад. Це приклад того, що в усьому треба знати міру. Міське керівництво неодноразово, а точніше, постійно звертало­ся до міністерства з проханням про будівництво нового приміщення, оскільки існуюче, мов, "аварійне і непристосоване". І, як кажуть, перестаралися: міністерство вирішило, що простіше перевести інститут в інше місто, що й зробило. Ледь не так сталося і з театром, якому замість "аварійного й непристосованого" пропонували місце в Донбасі.

В місцевій газеті "Радянська нива" в 1935 році в статті "Народження нової Білої Церкви" наведено й короткий опис міста. В ньому було 29 підприємств, щоправда, не наводиться кількість працівників на них. Нема да­них і про житло. Зате докладно розповідається про об'єкти обслуговування, і з цього можна зробити висновок про розвинуту сферу їх. В інституті разом з робітфаківцями навчалося 3000 чоловік, в тринадцяти школах-6124 учні, що втричі більше, ніж до революції. Було 29 бібліотек, 10 дитячих садків. Досить розвинута була мережа охорони здоров'я: три лікарні, чотири аптеки, три пол­іклініки, три медамбулаторії.

Дбали й про благоустрій міста. Цього року на брукування вулиць витраче­но 24,9 тисяч карбованців.