Пам'яток архітектури і пам'ятних знаків, на щастя, в місті чимало. Офіційно визнаних і невизнаних. Спочатку про невизнані, їх, одно - та двоповерхових будинків, неохайних з нашої вини, а іноді й спотворених примітивними добудовами, в старому місті цілий розсип.

Найдавніша в місті споруда - добре відома церква св. Миколая. Храм імені цього святого існував на цьому ж місці ще 1637 року, про що свідчить напис в колись належному йому Євангелії. Очевидно це була дерев'яна церква, інакше б не було потреби закладати нову, камінну, що й зробили 25 серпня 1706 року. Ця дата зазначена на металевій пластинці, виявленій при розкопці фундаменту з північної сторони у 1842 році в хрестовидному заглибленні каменя. На пластинці був напис: "В ім'я Отця, і Сина, і святого Духа при державі Великого Государя, царя і Великого князя Петра Олексійовича і благородного Іоанна Степановича Мазепи, гетьмана військ його Царської величності і благородного раба Божого Костянтина Мокієвського, засновників цього храму"

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. в місті збудовано кілька православних храмів: Преображенська, Успенська, Рождественська, на Заріччі - Троїцька і Покровська церкви. Графиня Браницька, уроджена Енгельгард, православного віросповідання, мала намір побудувати в населених пунктах Білоцерківщини 12 кам'яних церков, підготувала для них начиння, але смерть не дала здійснити задум. Була в місті ще Петро-Павлівська церква, згодом перенесена в с. Пологи, а ще - Андрія Первозваного й Архістратига Михаїла.

Троїцька церква існувала ще перед 1680 роком у вигляді каплиці, а згодом там-таки деканом Романом Потоцьким поблизу хутора збудована нова дерев'яна. У 1845 році її ліквідовано, а прихід прилучений до новозбудованої на Заріччі церкви Марії Магдалини. Покровська церква також була дерев'яною каплицею, її перенесли в Ольшаницю, а на тому місці 1740 року спорудили нову.

ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ СОБОР (роки будівництва 1833-39) освячений 24 вересня 1839 року митрополитом Київським Філаретом. Його фундатор гр. О. Браницька померла 1838 року й захоронена в ньому ще неосвяченому.

Є численні свідчення, що собор споруджено за проектом одеського кафедрального собору. Це був період переходу в церковній архітектурі від барочних форм і до класичних. Будівля цегляна, обштукатурена, хрестовидна в плані, перекрита банею на високому барабані. Східний і західний входи оформлені чотирьохколонними портиками, південний - шестиколонним. Головний портик відновлений в 1990 роках, ордер доричний. На фасадах колонам відповідають пілястри. Прямокутні віконні отвори декоровані сандриками. Перекриття цегельне, склепінчасте.

Колись на цьому майдані, головному в місті, стояла одна з найстаровинніших церков міста. До нас не дійшли ні описи, ні тим паче хоч якісь схеми її. Можна припустити, що була вона невелика за розмірами і проста по композиції, як і всі культові споруди кінця XVI - початку XVII століть.

3 майданом і собором пов'язано немало історичних подій. Звідси в лютому 1854 року відправлявся на Кримську війну розквартирований в Білій Церкві 6-й саперний батальйон, за участь в якій, втративши в боях понад 750 чоловік, був відзначений знаками на головних уборах з написом "За Севастополь". Урочиста зустріч його після війни відбувалася біля церкви Марії Магдалини, потім урочистості тривали на Базарному майдані перед собором. В "Київських губернських відомостях" про цю подію повідомлялося: "16 червня о 9 годині ранку прибув у містечко Білу Церкву 6-й саперний батальйон, який звитяжно обороняв Севастополь від початку до кінця облоги".

Довго довелося розшукувати підтвердження того, що прообраз Преображенського собору виник в Одесі: адже тамтешній кафедральний не зберігся. Деякий матеріал знайшовся в клубі любителів і пошанувачів міста "Одесика". Його не досить для певності в правдивості версії, але якщо це так, то автори Преображенського - інженер Ванрезонт та архітектор Фраполі. З більшою певністю можемо говорити про зруйновану в кінці 1950-х років дзвіницю-складову в комплексі Преображенського собору, її одеська попередниця мала висоту 37 сажнів, була чотириповерховою. Над поверхами стояла восьмигранна піраміда висотою 10 сажнів. Завершав споруду гладкий шпиль. Нижня частина дзвіниці декорована пілястрами з доричним орденом. Над напівкруглими вікнами в горішній частині було чотири фронтони з годинником і чотирма вазами по кутках біля основи шпиля.

Дзвіниця перед головним фасадом Преображенського собору когось дратувала своєю величавістю. Була вона в хорошому технічному стані. Настільки хорошому, що запряг танків не міг її звалити: лопалися троси. Але роздратування руйнівників (кажуть, київських можновладців) було таким великим, що не пошкодували динаміту. Залишилися лиш рештки фундаментів. Сподіваємося, настане час і дзвіницю відбудують. В 1994 році відновлений білоцерківський єпископат, владика Серафим мріє про майбутнє будівництво в місті єпархіального управління, духовної семінарії, нових церков. Новий напрямок в забудові міста вже намітився: збудована каплиця св. Георгія Побідоносця на Ротку-пам'ятник землякам, які полягли в Афганістані 1979-89 років. На Заріччі будується жіночий монастир.

ЦЕРКВА МАРІЇ МАГДАЛИНИ - цікава архітектурна споруда - посідає панівну точку в зарічній частині міста. Вона має візуальні зв'язки, добре видима з боку в'їзду в місто з Таращанського напряму, і звичайно не випадково - від Преображенського собору. При настоятелі О.В. Залізницькому в церкві зроблений цікавий розпис інтер'єрів, що збільшило емоційне навантаження на молільників. Дещо пізніше відремонтована дзвіниця і барабан з банею на храмі, а також побудована каплиця.

КОСТЕЛ ІОАНА ПРЕДТЕЧІ закладений 1796 року, закінчений будівництвом 1812 року. Стоїть на Замковій горі, пам'ятці археології. Будівля цегляна, хрестовидна в плані, з напівкруглою апсидою, однокупольна з двома башточками-дзвіницями, в одній з яких - західній - розміщений годинник-куранти. Свого часу був такий і в другій. Урочистий головний фасад, який замикає вулицю Ярослава Мудрого, акцентований портиком з чотирьох колон коринфського ордера. Підхід до нього - сходи з граніту, реставровані в 1980-х роках. Уміли будівничі минулого вибирати місце для культових споруд. Поставили костел на високій горі, органічно вписавши в мальовничий навколишній пейзаж. Вдалішого місця в Білій Церкві нема. Пізнішими забудовами з деяких точок види на костел закриті, що завдало шкоди цьому дивовижному пам'ятникові архітектури. А раніше своєю пишнотою костел домінував на місцевості. Велику цінність становлять інтер'єри споруди, представлені витонченими ліпними прикрасами.

За деякими архівними джерелами будівництво костела на значний час переривалося, що пов'язують з політичними мотивами напередодні війни 1812 року.

Є поки що непідтверджена версія, що автором цієї чудової пам'ятки класицизму був італійський архітектор Доменіко Ботані, який певний час перебував як архітектор при Браницьких.

Ще тридцять років тому панувала думка, що костел поставлений на місці старовинної "білої церкви", яка й дала назву місту в новіші часи. Але розкопками 1978 року її рештки виявлені в західній частині Замкової гори, поруч з нинішнім музеєм. На щастя, ці рештки (фундаменти) лежать обіч автодороги, якою варварськи розкраяли Замкову гору 1960 року, що й врятувало їх від остаточного знищення. Тепер маємо креслення і загальний обрис давньої споруди, в межах якої знайдені й кілька стародавніх захоронень. Навряд чи коли знайдемо відповідь, ким були небіжчики, але скоріш за все - служителі культу першого періоду існування міста.

Цікаві фасади костелу. Деталі їх не вступають в боротьбу з об'ємом: вони сприймаються тільки з близької відстані. Тільки при підході до будівлі постає чарівність їх вирішення і виконання. Архітектура фасаду вирізняється ошатністю і пластичністю, вражає уяву мальовничістю композиції і багатством пластичних прийомів.

Багато років пішло на будівництво храму, не менш на реконструкцію. В 1961 році вигляд його був жалюгідний. Покрівля на бані збереглася лише місцями, вікна вибиті, атмосферні осади безперешкодно попадали в приміщення. Приміщення практично не використовувалося. Вражає, що при такому ставленні під склепінням добре збереглася ліпка, зроблена, кажуть, італійськими майстрами.

Створена на той час у місті проектна майстерня розробила проект пристосування костелу під картинну галерею. Це була одна із перших, найсерйозніших і найскладніших її робіт.

Внутрішній об'єм будівлі пропонувалося для збільшення площі експозиції поділити на два поверхи, що вимагало міжповерхового перекриття. Однак частково роботи за цим проектом виконані. Помічають навіть не всі спеціалісти, а об'єм приміщення збільшився, та й замість латинського хреста в плані з'явився майже прямокутник. Позитивним у цьому ремонті було те, що покрили баню.

І лише 1972 року відновилися проектні і вже реставраційні роботи. Тепер це робилося кваліфіковано спеціалізованими організаціями. Передбачалися великі роботи від реставрації штукатурки фасадів і їх ліпних деталей до відновлення живопису.

1977-78 роках закінчена реставрація ліпних виробів і живопису.

В середині 70-х років виникла більш логічна ідея: використати костел як зал органної музики, а картинну галерею розмістити в Преображенському соборі.

В "Описі Білоцерківського римо-католицького приходського костелу, що перебуває в третьому класі за 1844рік" є перелік будівель, пов'язаних з костелом: два будинки духовної семінарії, шпиталь, будинок настоятеля (притчу), стайня тощо. Будинок настоятеля - пам'ятка архітектури - зберігався до 70-х років і був розібраний через аварійний стан та в зв'язку з будівництвом нового музею. Відмітимо невелику, але важливу деталь. Таке враження, що давніші забудовники знали, де рештки давньої "білої церкви": адже їхні будівлі, в тому числі будинок настоятеля, стояли на пристойній відстані від її фундаментів. Цього не скажеш про наших сучасників, які трохи не зруйнували унікальний експонат, споруджуючи музей. До речі, стоїть він саме тут лише через бюрократичні виверти: коштів на будівництво нібито нема, та й заборонено було будувати такі заклади, а зробити капітальний ремонт - будь-ласка. Отож і постала нова будівля під вивіскою реконструкції. А краще, якби в іншому місці: не спотворили б археологічну пам'ятку, не внесли б дисонансу в архітектурний комплекс.

Прямий зв'язок з костелом мало й кладовище, що лежало "за версту" від

нього в північному напрямі. Нині на цій території Меморіал слави. Тут у 1812

році Іван Барковський збудував каплицю, в якій також провадилося богослужіння.

ТОРГОВІ РЯДИ (є ще й інша назва ГОСТИННИЙ ДВІР) збудовані за порівняно короткий час 1809-1814 рр. Деякі архітектурні документи відносять будівництво їх на кінець XVIII ст. Припускають, що тоді були закладені підмурівки цієї споруди, яка мала важливе значення для формування забудови Білої Церкви: на прилеглих до неї територіях виросли одно - та двоповерхові будівлі житлового, торгового та громадського призначення.

Квадратні в плані Торгові ряди продиктували конфігурацію майдану, а чотири аркових входи - напрями основних осей забудови. Фактично ці осі сформували архітектурно планіровочну структуру нового центру міста. Нині дві з них перекриті: по вул. Шолом - Алейхема спочатку Будинком культури, потім - адміністративним будинком. Із будівель, які постали на майдані, найбільший інтерес становив будинок "громадських зібрань", на жаль, зруйнований під час останньої війни. На першому поверсі його були ресторан і магазин, на другому - зал. У 1924 році тут був театр, а зараз на місці зруйнованого - готель "Київ".

Торгові ряди - одна з найцінніших споруд такого типу в Україні. Побудовані вони в стилі різновиду класицизму - "ампір". По зовнішньому і внутрішньому периметрах до склепінчастих торгових приміщень примикають аркові галереї, які перериваються по осі кожної сторони споруди портиками з проходами у внутрішній двір. Вхідні арки портиків обмежені двома колонами. На фронтонах портиків були елементи геральдичних знаків, які варто відновити. Високий цоколь південної частини Торгових рядів, підвищуючи її, сприяє урочистому сприйняттю їх, скрадає приземистість будівлі. Торгові ряди несуть в собі геометричну ясність, строгість форм, лаконічність і значущість. Рівномірний ритм аркад добре гармоніював з класичними формами навколишньої забудови, а вільний простір майдану мав особливу цінність для зорового сприйняття.

В Торгових рядах розміщалося багато магазинів та складів. Про це свідчить і розповіді, і фотографії. До пожежі 1963 року призначення Торгових рядів не мінялося, і відновилося в останні роки. Доречно згадати, що після пожежі, коли згорів дах рядів і перекриття галерей, надходили пропозиції знести будівлю, щоб звільнити місце для майбутнього театру. З трудом при допомозі голови республіканського товариства охорони пам'яток історії і культури (УТОПІК) вдалося відстояти цю рідкісну пам'ятку, яка творить своєрідне обличчя центру міста.

Авторів Торгових рядів не знаємо. Була гадка, що від прізвища одного з них походить колоритна назва їх - БРУМ. Проте та обставина, що в дорадянські часи така не побутувала, говорить на користь дуже прозаїчного тлумачення: вона виникла, коли місто набуло статусу районного центру і означає не що інше як Білоцерківський районний універсальний магазин.

ПОШТОВА СТАНЦІЯ збудована на стику старої і нової частини міста, очевидно, в 1825-30 роках, коли створювався регулярний поштовий зв'язок Москва - Одеса. Саме в березні останнього Український поштамт доповідав Київському військовому губернаторові про відкриття замість тимчасової постійної повітової поштової експедиції. Поштові правила вимагали від експедиції "задля уникнення зволікання" тримати день і ніч три-чотири готових до відправки запряги коней і двох поштарів "в усьому одягнутих".

Можемо припустити, що збудована Поштова станція за типовим проектом. У "Всезагальній історії архітектури" про цей період пишуть, що "помітне поширення одержало будівництво за зразковими проектами, яке обумовило одноманітність міської забудови і ствердило державний стиль епохи". А ми гадаємо, що типове будівництво - вада нашого часу!

Комплекс, який лежить обіч однієї з головних магістралей міста, - надзвичайно цінна пам'ятка архітектури. В ньому поштовий будинок, готель, ямська, стайня, кузня, сарай для фуражу, житловий будинок доглядача. Поштовий будинок, готель, ямська складають одне ціле в стилі класицизму, утворюючи курдонер. Допоміжні споруди із західної сторони.

Поштовий будинок одноповерховий по центру і двоповерховий з країв, закінчують об'єм чотириколонні портики тосканського ордера. Інші будівлі одноповерхові. Усі вони, крім кузні, змурованої з місцевого бутового каменю, цегляні. Шкода, що станція взята запізно (Постанова РМ УРСР від 6.09.1979 р.) під охорону, через що тут з'явилися будівлі, які порушують цілісність комплексу.

В готелі пошти перебував Т.Г. Шевченко, про що говорить пам'ятна дошка на його стіні. В повісті "Прогулянка з задоволенням і не без моралі" він описує свій приїзд до Білої Церкви, де спинився спочатку в т. зв. "заїзді", який виконував спрощену роль поштового двору. Але більш комфортна поштова станція на той час уже полічила його дні. До слова, в приміщеннях колишнього заїжджого двору по вул. Ярослава Мудрого після революції був пологовий будинок, а потім магазин, знесений при розширенні території ВАТ "Білоцерків - Сільмаш".

СКЛАДИ - приклад класицизму в господарчих, функціональних спорудах. Монументальність і ошатність, нехарактерна і, здавалось би, зайва при такому утилітарному призначенні їх, очевидно, пояснюються розташуванням на головній вулиці міста, про красу якого дбали його власники. Будівля двоповерхова з цокольним поверхом, оштукатурена. В плані це витягнутий зі сходу на захід прямокутник довжиною понад 100 метрів. Входи акцентовані витягнутими від будівлі двоколонними портиками з торців і чотириколонним на головному фасаді. Ордер тосканський. Зовні будівля вирішена простими, лаконічними формами: на великих площинах стін фасадів рідко розміщені невеликі віконні отвори, фасади розчленовані горизонтальними тягами. В інтер'єрі по повздовжній осі розміщені дерев'яні опори з консолями, які підтримають перекриття. Монументальності досягнуто лаконічністю форм, виразністю портиків, особливо центрального, чотириколонного, який виходить на магістраль (давня назва - Олександрійська), що сполучає центр міста з парком "Олександрія".

Гр. Браницькі були великими експортерами зерна в Європу. Склади зерна мали в Києві й Одесі. Так, київський був триповерховим кам'яним будинком на березі Дніпра. В 1845 році в нього засипали 6000000 пудів зерна. Але, як би ще недавно сказали, "архітектурними надмірностями" вирізнився саме білоцерківський його товариш.

В 1927 році, коли селекційна станція пристосовувала приміщення "складів" під елеватор, на головному фасаді була змонтована установка для подачі зерна, що помітно зіпсувало його. Та це півбіди: фасад можна відновити. Непоправним лихом стала навколишня забудова, яка закрила пам'ятку з боку магістралі.

БІЛОЦЕРКІВСЬКА ГІМНАЗІЯ збудована в 1843 році. Граф Вл. Браницький виявив благодійність, запропонував міністерству освіти приміщення під гімназію, якщо уряд погодиться перевести її з Вінниці. Тамтешня будівля учбового закладу була аварійна, і заперечень не було. Граф поставив умову, що надане приміщення буде в розпорядженні уряду допоки використовуватиметься за домовленістю, а "закриють гімназію - я в ньому завод влаштую". Пересторога, треба сказати, не зайва: після повстання 1863 року військові добивалися закриття гімназії як "розсадника польського духу".

Гімназійний комплекс складався з трьох корпусів: головного триповерхового, в якому були класи на159 учнів (випускний - сьомий клас), бібліотека, фізичний кабінет і квартира інспектора, та двох двоповерхових філій, де розміщалися закриті заклади. Учні здебільш мешкали при гімназії. Граф був попечителем її, його коштом провадилися ремонти і утримувалися до двадцяти учнів з бідних родин. Відкрилася гімназія 1847 року.

Головний корпус аграрного університету (до 1985 року - сільськогосподарського інституту, який успадкував гімназіальні споруди) побудований в 30-і роки ХХ ст. за проектом архітектора А. Кобелєва. Ця будівля багато в чому визначає сприйняття забудови Соборного майдану. Триповерхова, асиметрична, цегляна споруда, яка складається з двох прямокутних об'ємів і наріжної вставки, вона має цікаво вирішені фасади з використанням класичної ордерної системи. Головний фасад ( наріжна частина) підкреслений чотириколонним портиком в стилі "радянського неокласицизму".

ЗИМОВА РЕЗИДЕНЦІЯ гр. Браницьких побудована в кінці XVIII - на початку ХІХ ст. на березі Росі на захід від Замкової гори. З її ансамблю збереглося три будівлі: зимовий палац, будинок зібрання та флігель. В кінці 1970 років другий флігель та стайні були знесені через аварійний стан. Прикро, але не можна не рахуватися з реаліями: коштів на ремонт бракувало, а будівлі, зокрема флігель, в якому містилися районні організації, могли завалитися щохвилини. Після виселення з них установ сталася пожежа, після якої основні конструкції стали цілком непридатні.

ЗИМОВИЙ ПАЛАЦ займає центральне місце в ансамблі і розташований в глибині курдонера. Це дерев'яна двоповерхова обтинькована споруда в стилі класицизму. Головний фасад прикрашений чотириколонним портиком і іонійським ордером. Будівля прямокутна в плані. Строгість, простота і стриманість форм не применшують його сприйняття. Можливо, в ньому вже читаються риси занепаду класицизму в архітектурі цивільних будівель. Палац стоїть на території колишнього будинку старости.

БУДИНОК ДВОРЯНСЬКОГО ЗІБРАННЯ - іще одна чудова пам'ятка архітектури, так само дерев'яна, обтинькована, двоповерхова (не по всій довжині), прямокутна в плані з утопленою центральною частиною, декорована колонадою з десяти колон доричного ордера. Разом із Зимовим палацом вони створюють цікавий архітектурний ансамбль, в який вписаний невеличкий сквер.

З польських джерел вдалося установити, що автором Зимового є Шимон Цуг, німець, який починав як придворний архітектор саксонського курфюрста в Дрездені, а потім довгий час працював у Польщі. Можемо зробити логічне припущення, що й решта будівель зимової резиденції споруджені за його проектам. Цуг - автор багатьох цивільних і культових споруд, а також парків у стилі класицизму.

ДЕНДРОЗАПОВІДНИК "ОЛЕКСАНДРІЯ" - один з найчарівніших ландшафтних парків України. Закладений він в кінці XVIII ст. на базі реліктової діброви. Автори його - архітектори Мюффо та Доменіко Ботані. Площа парку 201,4 гектара. Його рослинність, дерева та чагарники - 750 представників флори різних континентів, серед них - чимало екзотів. Величезну цінність становлять архітектурні споруди. Під час війни паркові споруди були дуже пошкоджені.

Розташування парку саме тут вирішилося не відразу. Була спроба розбити його поруч з теперішнім консервним заводом. Тимчасовий прогулянковий парк був організований у прилеглому до міста лісі. Були "звіринці" Браницьких в с. Лука на Таращанщині, де й зараз в пам'ятці природи "Турчин" рештки споруд чекають археологів. Є така версія вибору місця для ландшафтної перлини. Ніби на узліссі діброви на Сквирському тракті будувалася поштова станція. Браницькій так сподобалася ця місцина, що наказала пристосувати споруду під літній палац.

Згодом поруч з'явилися інші будівлі, але назва "Поштова станція" зберігалася кілька років.

В Польщі на виставці архітектурних пейзажів експонувалися роботи по "Олександрії". Серед експонатів була копія проекту головного палацу і розташованого поруч Царського або Монаршого павільйону (тут спинялися гості з царської родини), види "Руїн", алеї з колоною Пелікана, острови з фонтанами на Росі, високий дерев'яний міст та інші рисунки відомих і невідомих авторів.

Парк був багатий оригінальними спорудами. Серед них колонада "Луна", китайський і арковий містки, водоспад "Черепаха", джерело "Лев", Колона смутку, великий дерев'яний міст через глибокий яр між Холодним і Лазневим ставками ("Міст диявола") тощо. Стояли бюсти Олександра І та Потьомкіна, багато бронзових та мармурових статуй. На жаль, даних про численні павільйони та архітектуру малих форм не збереглося.

Поштова станція будувалася відкритою зі сторони тракту, нинішня частина між тутешнім палацом і дорогою посаджена вже в кінці XIX століття.

Є припущення в польських джерелах, що Колона суму була в районі "Мосту

диявола", а те що ми тепер маємо за неї - Колона тріумфу, схожа на колону "Кінець світу" в Павловському парку під Петербургом. Є тут ще одна колона біля Холодного ставка поруч з "Мостом диявола", який не зберігся. На думку деяких авторів вона схожа на колону смутку, які ставилися в багатьох парках у XVIII столітті.

Головне в парку - його ландшафтні композиції, створені поколіннями паркобудівників. В "Олександрії" прозирали елементи сентименталізму. У XVIII ст. в Росії будувалися парки в регулярному стилі, та з роками погляди мінялися, і поступово став упроваджуватися ландшафтний стиль, більш людяний, романтичний. Строга "геометрія" планіровочної структури поступалася місцем іншим прийомам. От і "Олександрія" відзначається принципами вільної паніровки. Відвідувачі не скуті жорсткими канонами при перебуванні в парку. Вільне пересування "за інтересами" давало можливість відпочинку для душі, її надиханню, романтичному настрою. Регулярні парки були продовженням зарегульованого життя, тому заміна їх на ландшафтні явище прогресивне в паркобудуванні.

Говорячи про авторів проекту парку, не можна не сказати про роль в його створенні самої Олександри Браницької. Володіючи обдаруванням декоративного садівника і маючи владу й кошти, вона проявила багато ініціативи, смаку і заповзятливості, облаштовуючи і збагачуючи свою ландшафтну тезку.

В парку працювало багато садівників: Штунге, Бартецький, Вітт, Енес. Творчий внесок в розбудову парку останнього, який практично все життя - 50 років - віддав "Олександрії", власники його відзначили установкою Колони Енеса. Пізніше колону закрили від екскурсантів новозбудовані водозабірні споруди, отож довелося уже в наші дні перенести її на колишній острів - територію на березі річки неподалік аркового містка і водоспаду "Черепаха".

Можливо, працював по парку відомий архітектор Іван Старов. Деякі риси Царського (Монаршого) павільйону (фасад його нагадує фасад павільйону поштової станції в іншому місті, щодо авторства якої сумнівів немає) дозволяють припустити, що збудований він за його проектом.

В плануванні парку і його спорудах використані деякі форми і прийоми парків Гатчинського, Павловського, Петродворецького, в яких колишня фрейліна імператриці не раз бувала. Казали, що відторгнута від двору вельможна пані, отримавши повідомлення про бали у пристоличних парках, прагнула перевершити їх пишнотою і розкішшю прийомів в "Олександрії".

Ядром парку став комплекс споруд заміської графської резиденції Дідинець, який складався з двоповерхових будинків, пізніше перебудованих в замкнутий ансамбль. Поруч поставала декоративна споруда "Варна" на честь здобуття російськими військами турецької фортеці. Неординарними були будинки для гостей і танцювальний павільйон. Дуже цікавий павільйон "Ротонда" неподалік центрального входу - напівкругла споруда, перекрита кесонованим склепінням. В центральній частині її - декоративна колонада: чотири колони коринфського ордеру, які підтримують архітрав. Легенди пов'язують "Ротонду" з іменем Потьомкіна.

Захват викликають "Руїни", надто місячної ночі, коли холодне дзеркало ставка з похиленими над ним плакучими вербами навіває гадку про старовинний замок, рештки якого прийшли з давно минулого.

На протилежному боці Великої поляни ще одна прецікава споруда - колонада "Луна", напівкругла будівля зовнішнім діаметром 34,2 м, на кінцях якої невеликі прямокутні приміщення. Парадності, урочистості і в той же час ажурності надають їй дванадцять колон іонічного ордера, яким на внутрішній стіні відповідають пілястри з такими ж капітелями. Колони підтримують масивний антаблемент, який є опорою для односхильної покрівлі. Торцеві приміщення, які завершують споруду порталами, оформлені в стилі основної споруди. Незвичайні акустичні властивості колонади: тихо мовлене в одному кінці її добре чути на другому.

Західна сторона Великої поляни збагачена пам'ятками архітектури - арковим та китайським містками, водоспадом "Черепаха". Недавно до них долучилася Колона Енеса.

Шкода, що до нас не дійшли малі форми архітектури парку та його скульптурне оформлення. Деяке уявлення про них можемо мати з бронзової постаті Діани, та експонатів невеличкого паркового музею, який розмістився в будинку управителя.

Та головна цінність парку - ландшафтна архітектура, рідкісне творіння великих майстрів. Основний композиційний центр ландшафту - Велика поляна. Сюди сходяться й звідси розбігаються його головні алеї. Романтична таємничість і загадковість, поетичність і піднесеність, розкутість і душевна злагода - відчуття й почуття, які опановують душу завдяки різноманітним рішенням, використаним архітекторами.

"Олександрію" в різні часи відвідало чимало історичних осіб і діячів культури й мистецтва. Двічі, 1813 та 1816 років тут гостював імператор Олександр І. Реліктові дуби та пам'ятний знак нагадують, що на Палієвій горі на початку XVIII століття розташовувався табір білоцерківського козацького полку С. Палія. Інший знак засвідчує перебування тут провідників декабристського руху. Певне, тутешні краєвиди надихнули пушкінський рядок про "пишних гетьманів сади". Пушкін був закоханий в одну з дочок Браницьких, графиню Воронцову, і присвятив їй вірші "Оберігай мене, мій талісман" та "Талісман". Милувався парком і Тарас Шевченко. Бюсти цих великих поетів установлені на пілонах при головному вході в парк. Бував тут І. Нечуй-Левицький.

Кожний із спадкоємців і наступників засновниці парку, назва якого обезсмертила її ім'я, дбав про удосконалення і збагачення зеленої перлини: син Владислав Ксаверович, внук Владислав Владиславович, остання власниця "Олександрії", його дружина Марія Євстафівна, яка 1918 року померла в Києві.

В революційних бурях дендропарк дуже постраждав. Палац та інші споруди спалені чи зруйновані, багато цінних скульптур вивезено за кордон. Вирубані цінні дерева, порушені паркові композиції. У вересні 1921 року "Олександрію" передали Білоцерківському політехнікуму (тепер - аграрний університет), який влаштував тут учбове господарство. На щастя, уже 1922 року парк оголошений власністю республіки і перейменований в "Заповідник "Олександрія" з 1934 року - перетворений в Державний заповідник, що дало можливість, посилити його охорону.

1946 року "Олександрія" перейшла під опіку АН УРСР, яка клопоталася його відновленням, реорганізувавши в дослідно-експериментальну базу. Навчально-дослідне господарство інституту перевели в зарічанську частину міста.

На час закладання парк був на віддаленні за три кілометри від міста. З часом місто забудовувалося вздовж сквирського тракту і наблизилося до "Олександрії" впритул. Поскільки забудова облягла парк з північно-західної сторони, влаштований вхід і з цього боку. До речі, житловий район Січневого прориву, який виник після війни, частково побудований на продовженні віковічної діброви, з якої починався й сам парк. В 1995 році дендрозаповідник відзначив своє 200-ліття. Завдяки зусиллям колективу, очолюваного директором Л. Мордатенком, при всій економічній скруті установлений пам'ятний знак про закладення парку, відновлена скульптура Діани, дві скульптури біля Китайського містка, впорядкована територія.

В Білій Церкві склалася традиція доповнювати її інфраструктуру пам'ятниками та пам'ятними знаками про події з багатої історії міста. Перші такі з'явилися в радянський період і були покликані виконувати відповідну ідеологічну функцію. Довгий час єдиним від 1936 року був пам'ятник Леніну, три постаті якого в бетоні і бронзі почережно змінювали одна одну на Торговому майдані щораз у досконалішому художньому вирішенні. З часом у місті з'явилися пам'ятні знаки, покликані увічнити героїку Великої Вітчизняної війни.

Перший з них - "ТАНК", установлений до 25-річчя Перемоги на в'їзді в Білу Церкву зі сквирського напрямку, звідки 4 січня 1944 року увірвався екіпаж лейтенанта Турчанінова. Бойову машину, яка дійшла до Берліна й Праги Т-34 1943 року випуску передало місту Київське танкове училище. Довгенько стояла вона під костелом на Замковій горі. Тим часом відбувався конкурс, в якому віддали перевагу проекту молодого архітектора місцевого проектного відділу, вихованця Київського художнього інституту Ю. Гретова, який і продовжив проектування пам'ятного знака. Як завжди, бракувало часу, підготовці постаменту заважали дощі. Танк готували до монтажу на військовому майданчику №3.

Було два потужних крани, які могли піднести його на постамент, але один з них перебував "у відрядженні". Тому вирішили вивести машину на місце вічної стоянки своїм ходом. Зробили насип, і прогримотівши вулицями Шолом-Алейхема, Ярмарковою, Я. Мудрого, Київською, Сквирським шосе, прапорщик А.Хмельницький з ювелірною точністю вивів танк на постамент. 9 травня 1970 року пам'ятний знак відкрили. Пізніше тимчасову меморіальну дошку на ньому змінила чавунна з присвятою воїнам Радянської та Чехословацької армій, які брали участь в боях за місто.

Майдан навколо пам'ятного знака забудований кінотеатром з бібліотекою, кафе і танцювальним залом. За набором приміщень це фактично палац культури на 500 місць. Фланковані дев'ятиповерховими будинками з убудованими приміщеннями соціально-побутового призначення знайшли логічне завершення бокові малоповерхові будинки.

Другий пам'ятний знак на честь визволителів міста поставлений на пам'ятці археології "КУРГАН", в якому відбулося захоронення 122 воїнів 232-ї та 340-ї стрілецьких дивізій, які загинули в районі мосту через залізницю. Скульптуру скорботної матері в невеликому скверику біля могили - камерне вирішення. Бетонну постать воїна з прапором, яка до того стояла на верхівці кургану, зняли. Новий пам'ятний знак - дарунок заводу "Електроконденсатор" до 950-річчя міста.

До ПАРКУ СЛАВИ у білоцерківців особливе ставлення. Сюди йдуть у святкові дні і в будні, тут приймають присягу молоді воїни і покладають квіти молодята. Люди нового покоління і сиві ветерани схиляють голови перед Вічним вогнем. Це - меморіальний комплекс.

Перша черга меморіального комплексу - парку Слави, присвяченого радянським та чехословацьким воїнам, загиблим при штурмі Білої Церкви в січні 1944 року, збудована силами підприємств та за участю тисяч білоцерківців в 1975 році. За проектом архітекторів Г. Возного, В. Романчука, В. Шкрогаля, В. Федотова на закритому ще до війни римо-католицькому цвинтарі були перезахоронені останки солдатів з розкиданих по різних районах міста поховань: з майдану Волі, від залізничного вокзалу, з парку Олександрія, Заріччя тощо. Робилося це вночі, але з дотриманням усіх ритуалів і правил санітарії, силами комбінату комунальних послуг та військового гарнізону. Останніми переносили прах чехословацьких вояків з могили, яка була в межах меморіалу. А вже на світанні до свіжонасипаної могили підійшло кілька працівників з їхнього консульства в Києві, звісно, повідомленого про цю акцію. Неофіційні іноземні гості уклонились новій домовині земляків і відбули.

На території меморіалу й до того було кілька стел та дві скульптури солдата в бетоні: одна з боку лікарні, друга - від школи, Та решта площі була невпорядкована: безсистемне озеленення, хаотична мережа стежок і доріжок без твердого покриття. Відтепер комплекс набув принципово нової структури. По-перше, вхід перенесений на вул. Гординського. Початок парку - простора аванплоща, за нею - два об'єми, які фіксують вхід на головну алею, обрамлену квітниками. В композиційному центрі - апофеозі перемоги - був тимчасово поставлений гранітний моноліт з короткою посвятою. Звідси дві алеї ведуть до захоронень полеглих в боях за місто, їх шість, в тому числі могили невідомих солдатів та воїнів чехословацької бригади ген. Свободи.

Треба сказати, що упорядкування зелених насаджень викликало й нарікання перехожих, зокрема робітників поблизького заводу, які щоденно спостерігали за роботою, проходячи через парк. Справді, не обійшлося без втрат дерев цінних видів, які стояли на заваді плануванні меморіалу. Але вони були відтворені при нових насадженнях. Рівні газони, квітники, два ряди блакитних ялин, які підкреслили головну алею, надали комплексу довершеності. Вхід з вулиці Першотравнева, напроти якого шокували обшарпані бараки, закрили.

Відразу ж по закінченню робіт першої черги приступили до розробки технічної документації на будівництво другої черги меморіалу. Вирішення архітектурно-планіровочної задачі не забарилося, варіантів не бракувало, але реалізація проекту через директивну заборону будівництва таких об'єктів зволікалася аж до 1985 року.

В композиційному центрі меморіального комплексу гранітну брилу замінив 28-метровий обеліск, облицьований полірованими плитами червоного граніту. В нижній частині його - скульптурна композиція, в якій горельєфи бійців з кутої міді. Стоїть обеліск на подіумі з полірованих плит сірого граніту. Перед ним по осі головної алеї палає Вічний вогонь.

Поліпшили автори проекту й інші об'єкти аванплощі. На "кубах" при вході закріпили стели з написом про звільнення Білої Церкви. Бетонні обличкування квітників головної алеї замінені гранітними.

Головний майданчик виконаний з фігурних елементів. В північній частині меморіалу установлений пам'ятний знак полеглим білоцерківцям.

В ході підготовки до 950-річчя Білої Церкви цілком логічно вирішили увіковічити історичні події, з нею пов'язані. Як не дивно, спочатку мови не було про пам'ятний знак засновнику міста. Про Северина Наливайка не забули, і про увіковічення його на Замковій горі була навіть Постанова РМ УРСР. Проте постав саме пам'ятник ЯРОСЛАВУ МУДРОМУ. І щодо місця його спорудження двох думок не було. Але на той час на ньому стояв ресторан "Рось" - досить прибутковий заклад. Треба віддати належне міським властям: питання щодо його знесення було вирішене.

В передювілейні роки місто вирувало від нашестя архітекторів, мистецтвознавців, скульпторів, художників. За їхніми пропозиціями передбачалося відновити історичне підґрунтя Білої Церкви. Велику допомогу в цьому подав відомий архітектор В. Гнєзділов. Він дав перші начерки генерального плану і передбачувані об'єми скульптури з урахуванням місця, довкілля, огляду тощо. Потім скульптор М. Константинова запропонувала неординарне вирішення самої скульптури. Навіть фізична вада великого князя знайшла відбиття в фігурі, хоч ніхто, крім знавців, її не помітить. Ярослав Мудрий вийшов на славу.

Під час будівництва пам'ятного знака (такий термін винайшли, щоб уникнути слова "пам'ятник", яке тоді було в опалі) були внесені деякі зміни до проекту. Не поставлені, наприклад, дві лавки, які проектувалися з бокових фасадів постаменту. Але зазначимо, що ці спрощення в даному випадку доречні.

Пізніше в комплекс Зимового палацу коштом заводу "Сільмаш" вписався пам'ятник гетьману БОГДАНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ, скульптуру якого виготовили в ливарному цеху заводу ливарники. Гетьман постав у металі не тільки як полководець, а й як державний діяч в задумі про долю України.

На витоці бульвару Перемоги при шефстві колективу заводу "Радіокераміка" установлений пам'ятний знак "ГРЕНАДЕР", яким увіковічено формування в Білій Церкві в червні 1812 року козацького полку з жителів Київського, Васильківського, Таращанського та Богуславського повітів чисельністю 1248 вояків. Під командуванням Оболенського в складі 3-ї армії Тормосова полк брав участь в багатьох операціях, проявляючи мужність в контрнаступі і здійснюючи рейди в тил противника. "За хоробрість і удатність" ЗО серпня 1814 року полк був нагороджений за "височайшим указом" срібними трубами - неабиякою на той час відзнакою.

Найбільше насичена пам'ятними знаками поздовжня вісь міста. Особливе місце серед них як твір великого майстра посідає ПАМ'ЯТНИК П. ЗАПОРОЖЦЮ. Цей наш земляк, видатний революціонер, мав опінію в тодішньої влади як соратник В. Леніна по "Союзу визволення робітничого класу". У Вінниці, де він похований 1905 року, є меморіал, на якому установлена пам'ятна плита на його честь. Рада Міністрів УРСР в лютому 1968 року ухвалила постанову про спорудження пам'ятника на батьківщині революціонера.

Перший варіант бюста на оглядинах в ЦК КПУ, а тоді був порядок, що остаточне рішення щодо будь-якого пам'ятника приймала не рада спеціалістів, а "директивний орган", схвалення не отримав. Один з "провідних" безапеляційно висловився, що це, мовляв, не Запорожець, а "Задунаєць".

Непросто було вибрати місце для пам'ятника. Зрештою зупинилися на невеликому майдані, що утворився на пересіченні тодішніх вулиць Нововокзальної і Червоноармійської. На ньому ще залишалися житловий будинок вчителів та дитячий комбінат. Їх знесли під час будівництва Будинку приїжджих, перед яким і постав чудовий бюст Петра Запорожця. Навколо пам'ятника невеликий сквер з місцями для відпочинку й роздумів про минущість буття і слави.

ПАМ'ЯТНИК ТАРАСУ ШЕВЧЕНКУ відкритий в День міста 1991 року. Передісторія його така. 3а проханням про установку пам'ятника керівництво міста звернулося до уряду ще при підготовці до святкування 950-річного ювілею. Просили й кошти для цього. І одержали відмову: "грошей нема".

Через кілька років з управління архітектури подзвонив В. Гнєзділов і сказав, що є хороший бюст Тараса Шевченка роботи С. Ковальова, автора багатьох скульптур Кобзаря, одна з яких передана як дар українського народу й установлена в Канаді. В цьому випадку бюст був відлитий з бронзи щоб поставити в фронтоні реконструйованого Київського оперного театру, але з'явилися сумніви щодо надійності перекриття, на якому він мав стояти. Отож для оперного відлили інше погруддя з оргскла, тонувавши його під бронзу. Тоді й виникла думка запропонувати бронзовий бюст Білій Церкві, про що став клопотатися Український фонд культури, очолюваний Б. Олійником. Його заступник В. Юхно подбав, щоб обійшлося це місту недорогим коштом, і невдовзі міськвиконком перерахував фонду майже символічну суму. Так бюст став власністю міста. Проте його дорога до п'єдесталу виявилася не такою вже й короткою: розгорілася дискусія не тільки щодо місця установлення пам'ятного знака, а доцільності використання для нього придбаного погруддя. Деякі архітектори обстоювали загалом правильну думку, що бюст мав би бути виконаний з урахуванням місця установлення, а не навпаки, як це сталося, підшуковувати місце для готового твору. Другі наполягали на скульптурі на повен зріст. Але в обох випадках треба було відкласти увіковічення поета в Білій Церкві на невизначений час, поки з'являться кошти для виконання спеціального замовлення.

Щодо місця для пам'ятного знака пропонували кілька варіантів: на майдані Шевченка, біля ансамбля поштових споруд на Олександрійській вулиці, при вході в дендропарк "Олександрія" та біля Палацу культури шинників. Всі вони мали істотні вади. Майдан не підходив, бо через вулицю Я. Мудрого межує з Торговим, й у візуальному зв'язку з пропонованим місцем уже стояв пам'ятник Леніну, а в такій містобудівній ситуації може бути тільки один. До того ж за спиною Кобзаря була б вузенька вулиця його ж імені, тоді як за канонами архітектури личить широкий бульвар з озелененням посередині. Та ще й сусідування ресторану "Радон" недуже етичне.

Другий варіант відхилили через брак простору перед комплексом поштових споруд, який виходить на транспортну магістраль. Крім того, погляд поета з висоти постаменту на цьому місці впирався б у вервечку хат аж ніяк не "біленьких".

Біля "Олександрії" на витоці однойменного бульвару поміж двома рукавами магістралі нема місця для велелюдних зібрань.

І нарешті пропозиція щодо установлення пам'ятника по вулиці Леваневського була відкинута, бо всі розуміли, що має бути він в старій частині міста, пов'язаній з перебуванням тут увічнюваного.

В центрі міста три майдани межують, переходячи один в другий. Міркуючи про два з них викладені вище. Третій, Соборний, розділений основною транспортною магістраллю на дві частини. Але саме на нього накинули оком, Що було поверненням до однієї з перших пропозицій управління архітектури міськвиконкому, її схвалили й запрошені для консультацій начальник обласного відділу містобудування та архітектури М. Литовченко та згадуваний В Гнєзділов. Вони віддали перевагу частині майдану біля Преображенського собору перед іншими майданчиками, які їм показали за розпорядженням першого секретаря МК КПУ О. Біличенка. Істина народилася в спорах.

Замовником став відділ комунального господарства, керований В. Штикою, який квапив з робочою документацією. Авторський колектив В. Штучного приступив до роботи. Пам'ятний знак розміщений на пересіченні вулиць Міліцейської і Млинової. Не висуваючись і не відсуваючись відносно собору, він поставлений у створ з колонадою портика храму. Розглянувши принципи, закладені в генплані проекту, і перші проектні пропозиції щодо постаменту, містобудівна рада рекомендувала розробляти робочі креслення. Як це у нас було завжди, працювали в авральному темпі: адже зазвичай об'єкти здавали до якоїсь дати. Спішно переносили інженерні комунікації і провадили земельні роботи.

Місто одержало ще один затишний куточок, вирішений в ліричному плані. ПАМ'ЯТНИК ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ 1932-33 РОКІВ зведений за ініціативою демократичних організацій міста. Від дня оголошення міською радою конкурсу на кращу проектну пропозицію залишилося трохи більше півроку - термін настільки короткий, що були сумніви щодо можливості спорудити знак з тривкого матеріалу. Бурхливим було обговорення, в якому взяли участь представники громадськості. Містобудівна рада віддала перевагу роботі броварського архітектора Г. Мосендза. Своє бачення трагедії він виразив у вигляді пагорба з камінним хрестом і меморіальною дошкою в облямованому каменем вирізі на його схилі. Символом незнищенності життя мало бути жито, яким засіватимуть пагорб щовесни. Бруковані майданчик перед пам'ятником та доріжка довкола обрамлені 12 металевими свічками. Управління архітектора запропонувало установити пам'ятний знак на місці колишнього православного цвинтаря в північно-західній частині майдану на перехресті вулиць Ярослава Мудрого та Першотравневої.

Кошти на його спорудження надходили від підприємств, організацій та громадян міста. Елементи пам'ятного знака виготовили комбінат комунальних підприємств (хрест, камінне облямування), та завод нестандартизованого устаткування (металеві вироби), а монтажні та опоряджувальні роботи провадило Білоцерківське ШРБУ.

16 вересня 1993 року з нагоди відкриття пам'ятника відбувся велелюдний мітинг і панахида.

КАПЛИЦЯ-ПАМ'ЯТНИК землякам, які загинули в локальних війнах, ("воїнам-інтернаціоналістам"), постала на Комсомольському бульварі в житловому районі Роток і освячена 6 травня 1996 року. Виконком міської ради надав ширшого сенсу первісному задуму міського товариства воїнів-учасників війни в Афганістані 1979-89 рр., очолюваного на той час Є. Подсольоновим, яке ініціювало спорудження його для увічнення своїх полеглих товаришів.

Ідеєю зацікавилися численні творчі організації й архітектори, включившись в роботу починаючи з вибору ділянки для пам'ятного знака. На конкурс надійшло п'ять проектних пропозицій, виконаних за короткий час і з хорошим творчим настроєм. Кращою визнали пропозицію архітектора В. Кузьмина та Ю. Бабича: збудувати каплицю розмірами по периметру 4,5x4,5м., висотою 21,8 метра. Це було повернення до старовинного принципу увічнення полеглих вояків.

В процесі розробки проекту, коли через фінансові труднощі стала під сумнівом сама можливість його реалізації, виникла оригінальна ідея збагатити архітектуру пам'ятника, звівши навколо каплички другу у вигляді частини її каркасу. Цим чіткі форми пам'ятника позбавлялися певної естетичності, чому вдало прислужився й контраст кольорів - білий блиск каркасу на сіруватому тлі основної споруди. Покриття башточки й чотирьох склепінь, виконані з міді, надають капличці святковості й урочистості та підкреслюють строгість форм і тонів. По центру головного входу розміщене зображення св. Георгія Побідоносця, покровителя Білої Церкви.